Українська діаспора в Чикаго і війна

Музика: Scorpions – Living For Tomorrow

Вступ

Незадовго до подорожі в Сполучені Штати Америки я взнав, що в Чикаго є так зване Українське село — це район Чикаго, де проживає багато українців, а також є різні музеї, магазини, ресторани та ін. в українському стилі.

01. Українське село в Чикаго. Дивитись на мапі Neighbourhood Ukrainian Village (Українська околиця).

Раніше я не дуже розумів, що таке діаспори взагалі. Я думав, що це собі люди час від часу зустрічаються, відпочивають чи ще щось схоже на це, можливо про Україну розмовляють у випадку української діаспори. Одним словом, нічого особливого, в більшій мірі для проводження вільного часу. Але виявилось, що все на багато глибше.

Я планував погуляти в Українському селі близько години, обійти все і піти в центр Чикаго. Але в результаті я за 2 години зайшов лише в 2 музеї, оскільки ми довго спілкувались, більше нікуди я зайти не встиг.

Отже, навожу деталі нижче. Хоча одразу хочу зауважити, що ймовірно в тексті будуть присутні неточності, оскільки все одразу і не запам’ятаєш, хоча суть я буду намагатись передати.

Музей. Український інститут сучасного мистецтва

Першим я відвідав Український інститут сучасного мистецтва. Мене зустрів літній чоловік, який розмовляв українською мовою. Акцент дуже сильно відчувався, але проблем з розумінням не було. Він живе в США з 9-ти років. Він зрадів, коли почув, що я лише декілька днів, як прилетів з України і попросив мене зачекати його, щоб поспілкуватись, бо він був чимось зайнятий. Музей безкоштовний, але бажаний внесок 5 доларів. Чоловік мені одразу почав казати, що не потрібно платити, щоб я так заходив, але вхід в такий музей хотілось оплатити.

Це музей, в якому виставляються роботи українських митців і виставки змінюються кожні два місяці. Коли я увійшов до зали, я побачив таку картину:

02. Зліва фото з Майдану Незалежності у Києві. Справа телевізор, по якому крутили кадри зими 2014 року з Майдану

Були видно, що матеріал підбирався дуже уважно. Це були не перші-кращі відео-ролики, а саме ті кадри, які були зняті в вирішальні моменти.

Поруч я побачив роздруковану Конституцію України з зафарбованими частинами тексту, яких по суті не існували для попередньої влади в Україні. Наприклад, у фразах «права та обов’язки громадян» часто залишалось видимим лише «обов’язки громадян».

03. Конституція очима попередньої влади.

Така глибина розуміння подій в Україні громадянами США для мене виявилась дуже несподіваною. Я просто стояв хвилин 5 і було важко усвідомити, як це так, що люди на іншій частині Землі розуміють все так, що багато кому в Україні дуже далеко до такого розуміння.

Були і інші подібні експонати, які я вже не став фотографувати. В їх числі світлини героїв «Небесної сотні».

В 2013 році тематика, як і очікувалось, була мирною. Ось так виглядав буклет:

04.

05.

А ось в 2014 році вже звучать слова «майдан» і «війна».

24 жовтня почалась виставка «Long path to Freedom», що перекладається як «Довгий шлях до Свободи». Вище наведені світлини саме з неї.

Запрошення виглядало наступним чином:

06.

07.

А 9 листопада планується благодійний бенкет на підтримку Українського католицького університету. На ньому з промовами будуть виступати Анна Заячківська та Руслана, які активно приймали участь в подіях на Майдані на початку року.

08. Запрошення українською.

09. Запрошення англійською.

Ми ще поспілкувались з чоловіком, він розпитував про події в Україні. Хоча нічого принципово нового я розповісти йому не міг, хіба що деякі деталі — він і так дуже уважно стежив за подіями. Коли я розказував, що під час зимових протестів в центрі Києва Майдан був самим безпечним місцем і було небезпечно виходити за його межі, то він розповідав, що один хлопець з Чикаго їздив на Майдан і таким чином, коли залишав Майдан, був схоплений «Беркутом» чи тітушками і сильно побитий. Йому поламали руку і ще щось пошкодили, не пам’ятаю деталей.

Я подякував чоловіку за таку підтримку України з боку української громади в Чикаго, запитав, де розташовані інші музеї і пішов далі.

Коли я йшов від музею в музей, не міг збагнути, навіщо їм це все. Я й уявити собі не міг, що люди так переймаються подіями в іншій країні. Але виявилось, що далі все було ще більш несподіваним…

Український національний музей

Пройшовши близько 200 метрів, я натрапив на Український національний музей:

10.

На перший погляд здавалося, що цей невеличкий музей, подібних якому в Україні багато, для звичайних відвідувачів, не істориків чи дослідників культури, він ніби-то нічого особливого і не представляв. Єдине, що одразу приємно, що люди пам’ятають Україну, хоча і вже давно в ній не живуть, а дехто і не жив ніколи.

Але музей одразу вирізняло те, що в ньому все дуже добре доглянуто. Якщо людина працює в музеї, то їй це цікаво, а не відноситься просто як до звичайної роботи. Все якось зрозуміло і для людей написано. Наприклад, в музеї є куточок, присвячений опису подій голодомору 1932-1933 років. І там майже дослівно сказано, що Росія таким чином намагалась знищити Україну. Немає ніякого типового нашим місцевим розмовам виляння про те, що голодомор був, а ніхто нікого знищувати не намагався і тому подібного. Також в музею є газети часів голодомору, про що в СРСР вряд чи можна було писати відкрито.

Жінка-співробітник, яка мені розповідала про експонати музею, виконувала роль екскурсовода. Але в даному випадку так казати було б недоречно. Вона, можна сказати, живе музеєм. Вона вже близько 20 років живе с США, раніше жила у Львові. До речі, я відразу помітив, що в неї дуже чиста українська мова.

Також є куточок, присвячений подіям на Майдані. Як тільки на Майдані почали гинути люди, в Америці мешканці одразу звернули увагу на події в Україні, їх ці смерті дуже вразили. Дуже багато представників газет почали звертатись до працівників музею, щоб отримати інтерв’ю. Таким чином на швидкоруч з’явився куточок, присвячений Майдану. Але він ні в якому разі не виглядає так, ніби зроблений аби як — світлини підібрані дуже вдало і акцентують увагу на ключових подіях.

Також в музею є кімната сенатора Дудича українського походження. Мені вдалося посидіти на його кріслі. Сенаторам після закінчення їх терміну в сенаті дозволяють на згадку забрати з собою свої крісла:

11.

В музеї також є фото, коли Віктор Ющенко відвідував музей зі своєю дружиною. Схоже, що в США досить позитивно ставляться як до Ющенка, також і до Петра Порошенко.

Далі в нас зав’язалася розмова про поточні події в Україні. Жінка розповіла мені, що недавно Українська Діаспора в Чикаго надіслала допомогу близько 300 000 $ в Україну, що є люди, які відкладають значну частину грошей з кожної зарплати на допомогу військовим в Україні. Вона також розповідала про одного хлопця, якому з 7 друзями дивом вдалося вижити в Іловайському котлі, а потім ці друзі в автівці підірвалися на міні і лише 2 вижили, причому отримали поранення і вже не в повній мірі адекватно сприймають реальність. При цьому вона ледве стримувала сльози.

Також я поцікавився, як вони передають гроші, оскільки знаю, що велика частина допомоги не доходить до солдатів. Виявилось, що вони і тут дуже ретельно підійшли: частину грошей передають Крилам Феніксу, частину безпосередньо пораненим бійцям на лікування, допомогають конкретним добровольчим батальйонам. В міністерство оборони ніхто гроші не перераховує.

Раніше молодь, яка вже народилась в США, не дуже цікавилась подіями в Україні. Але коли почались протести, насилля в Україні, то вони почали більш активно залучатися до подій, почали перекладати статті на англійську мову, багато публікацій є в Фейсбук-спільнотах. Ймовірно «Euromaidan in English» (архівна сторінка) https_www.facebook.com/EnglishMaidan?fref=photo є однією з них.

Також жінка мені розповідала, що вони відкривають школи в США, в яких вивчають українську мову. Якщо раніше це були лише приватні школи, то зараз і державні з’являються.

Від неї я також взнав останні події в Україні, оскільки не слідкував останні декілька днів у зв’язку з подорожжю.

В цілому склалося враження, що люди в США сприймають ситуацію так, як вона і повинна сприйматись без промивання мізків. Все ж таки в Україні цього «добра» теж вистачало. Людям в США очевидно, що відбувається агресія Росії в Україні без жодної розумною причини на це.

Після того, як я вийшов з музею, я був дещо шокований. Люди, які живуть далеко-далеко від України і в них здавалося б немає ніяких причин перейматись подіями в нашій країні, часто роблять значно більше, ніж багато українців, що проживають в самій Україні, яких події війни можуть зачепити особисто.

З цими думками я вийшов з музею і попрямував по вулицях Українського села в напрямку центральної частини Чикаго.

Прогулянка Українським селом

Коли я йшов по Українському селу, я спостерігав багато видів, за якими було зрозуміло, що тут добре пам’ятають Україну.

Світлини нижче містять геомітки, тому є можливість переглянути місця на карті

12. Продуктовий магазин з українською продукцією. Це перше, що я побачив і зрозумів, що я вже в Українському селі. Перша думка: «Ого, нічого собі». Я там нічого не купував, тому що можу те ж саме купити в Україні. Коли я зайшов, зі мною привіталися українською.

13. Собор святих Володимира і Ольги Української Греко-Католицької Церкви (сторінка в Вікіпедії). Всередину зайти не вдалося, тому що там проходило вінчання американців українського походження. На стіні біля собору висить плакат з епізодом протистояння на Майдані Незалежності в Києві

14. На будинку поряд вивішені американський і український прапори.

15. На будинку вивішені прапори ВО «Свобода», американський і український.

16. Ресторан «Старий Львів» з українським прапором у вікні.

17. Жовто-блакитне полотно на будівлі

18. Під розкладом роботи магазину висить жовто-блакитна табличка з написом, такст якого я забув. Не вдалось сфотографувати так, щоб були видні жовто-блакитні кольори.

19. Жовто-блакитний прапор біля входу до будівлі.

20. Всередині будинку стіни пофарбовані в жовто-блакитні кольори.

21. Напис на стовпі «Ukrainian village» («Українське село»). Таких стовпів там дуже багато

Трішки про Росію

Цей підрозділ я вирішив написати, оскільки мені випала нагода поспілкуватися з сибірячкою. Коли я повертався з Чикаго, я в літаку сидів поруч з росіянкою, яка живе в Сибіру. Це допомогло мені трохи краще зрозуміти, що відбувається в Росії. Але написане мною не слід спиймати як спробу виправдати кровопролиття Росією в Україні.

В США жінка їздила до доньки, яка там мешкає вже декілька років.
Жінка почула, що ми з моїм попутником розмовляємо російською і сказала, що теж нею говорить. Я почав розмову досить обережно і мені було досить цікаво поспілкуватись з цією жінкою. Хоч вона і росіянка, але летить з США, які «винуваті у всіх бідах Росії». До речі, коли я про це розказав одному американському студенту, він не знав що на таке відповісти. Він замислився, а потім відповів, що мабуть жодного разу в житті ні з ким не розмовляв про Росію.

Сибірячка в США була протягом декількох місяців. Вона розповідала, що спочатку у всьому бачила негатив, донька її постійно заспокоювала. Наприклад, якщо щось не працювало, то жінка намагалось то сильніше натиснути, то стукнути… ну як у “совковських” виробах. А якщо не виходило, то відповідь одна: «тупі американці». Донька їй періодично пояснювала, що якщо щось не працює, то треба шукати перемикач чи читати інструкцію, запитати в когось, а не стукати і псувати прилад.
Протягом першого місяця перебування в США пелена російської пропаганди діяла, але поступово її дія зменшувалась. Вже десь через місяць у жінки ця пелена майже зникла і вона почала дивуватись, як люди спокійно живуть, добре ставляться до дітей, відпочивають і працюють, а також почала звертати увагу на інші повсякденні речі. Мені здається, що місяць — це дуже хороший результат після російської пропаганди.

Я вирішив розпитати дещо про події в Росії. Виявляється, навіть більшість росіян диву давались, коли Путін «видав», що російськи десантники заблукали в Україні. Населення Росії чітко розуміло, що їх мають за дурнів. Але проблема в тому, що мабуть пересічні мешканці в Росії почувають себе гірше, ніж будь-які її сусіди, до яких Росія втручається зі зброєю. І майже всі чоловіки в Сибіру безпробудно пиячать, тому що не мають ніякої надії на покращення. Сусідка в літаку навіть розповіла історію, що коли вони з донькою та її сім’єю зайшли в один ресторан, то їй стало дуже приємно там знаходитись і вона не одразу зрозуміла, чому. А потім виявилось, що там було багато просто здорових чоловіків. І вона зрозуміла, що в Росії вона такої картини ніколи не спостерігала, тому що в Росії всі безпробудно пиячать.

Ще я запитував, чи є правдою, що деякі терористи-добровольці йдуть воювати, щоб банально виплачувати кредити. І це виявилось правдою. Але ситуація дещо глибше. В роки, коли Медведєв був президентом Росії, почала розвиватись економіка, появились нові робочі місця, заробітна плата підвищувалась і в цілому життя ставало все краще і краще. Як на мене, з наявністю такої кількості нафти для добробуту людей потрібно лише було перестати «закручувати гайки» в країні. Отже, молоді люди, побачивши такий зріст, почали розраховувати на краще майбутнє, створювати сім’ї, брати кредити на квартири, які вони вважали досить надійними, якщо припускати подальше зростання добробуту в тому ж дусі… Але потім президентом знову став Путін, почав знову «закручувати гайки», давити на економіку. Не чіпають лише найдрібніші підприємства на кшталт таксі, дрібних ресторанчиків чи чогось подібного. І в результаті цього сталося так, що багато молодих сімей жили в квартирах, за які ще не виплатили кредити, і при цьому втратили роботу. Фактично такі люди впали у відчай, тому що дуже велика загроза, що їх сім’ї опиняться на вулиці. І от саме в такому стані ці люди і приймали рішення йти найманцями, щоб воювати проти України.

Також стає більш зрозумілим позування молодих російських солдатів на фоні «Градів», танків та іншої військової техніки після того, як вони стріляли в сторону України чи воювали на території України. Це люди, які взагалі нічого в своєму житті не бачили і просто існували у всіма забутих оселях. А тут їх раптом допускають до коштовної військової техніки і роблять героями — ось і причина хизування. Про те, що вони хизуються тим, що ламають інші життя, в них вряд чи виникали думки, в них ймовірно взагалі будь-які думки виникають рідко. Російська влада налагодила потік виробництва зомбі.

Про таких людей як Нємцов, Ходорковський, Навальний в Росії майже не знають — їх просто видалили зі всіх ефірів. Людям показують Жириновського — ось таке багатьом подобається.
На минулих виборах реальна підтримка була у Прохорова, але очевидно, що про чесні вибори мови не було.
Реальній рівень підтримки Путіна визначити практично не реально, оскільки люди побоюються казати щось проти нього, частіше просто взагалі відмовляються відповідати на питання соціологів.
В цілому у суспільстві царює атмосфера апатії і відсутності надії на те, що ситуація в країні може покращитись.

Також коли я в загальних рисах розповів, чим займався Бандера, що він воював за вільну України, то жінка все ж таки вирішила акуратно завершити тему фразою, що всі історію розповідають по своєму.

Складно уявити, як вона повернеться в Сибір після США. Ще і летіла поряд з «бандерівцем». Її там точно визнають ворогом народу. Це, звичайно жарт, я сподіваюсь.

Завершення

Повертаючись до подій в Чикаго, можу сказати, що я був дуже здивований. Я взагалі не уявляв, що таке можливо. Я ще до кінця не усвідомлюю, як можливо, що люди, яким за великим рахунком, можна взагалі не перейматись подіями в Україні, намагаються допомагати різними способами. І Україна не сам на сам зі своїми проблемами. Хоча від дій мешканців нашої держави позитивне вирішення складної ситуації залежить в найбільшій мірі.

22.