Українська діаспора в Чикаго і війна

Музика: Scorpions – Living For Tomorrow

Вступ

Незадовго до подорожі в Сполучені Штати Америки я взнав, що в Чикаго є так зване Українське село — це район Чикаго, де проживає багато українців, а також є різні музеї, магазини, ресторани та ін. в українському стилі.

01. Українське село в Чикаго. Дивитись на мапі тут.

Раніше я не дуже розумів, що таке діаспори взагалі. Я думав, що це собі люди час від часу зустрічаються, відпочивають чи ще щось схоже на це, можливо про Україну розмовляють у випадку української діаспори. Одним словом, нічого особливого, так, для розваги. Але виявилось, що все на багато глибше.

Я планував погуляти в Українському селі близько години, обійти все і піти в центр Чикаго. Але в результаті я за 2 години зайшов лише в 2 музеї, оскільки ми довго спілкувались, більше нікуди я зайти не встиг.

Отже, навожу деталі нижче. Хоча одразу хочу зауважити, що ймовірно в тексті будуть присутні неточності, оскільки все одразу і не запам’ятаєш, хоча суть я буду намагатись передати.

Музей. Український інститут сучасного мистецтва

Першим я відвідав Український інститут сучасного мистецтва. Мене зустрів літній чоловік, який розмовляв українською мовою. Акцент дуже сильно відчувався, але проблем з розумінням не було. Він живе в США з 9-ти років. Він зрадів, коли почув, що я лише декілька днів, як прилетів з України і попросив мене зачекати його, щоб поспілкуватись, бо він був чимось зайнятий. Музей безкоштовний, але бажаний внесок 5 доларів. Чоловік мені одразу почав казати, що не потрібно платити, щоб я так заходив, але такий музей дуже хотілось підтримати.

Це музей, в якому виставляються роботи українських митців і виставки змінюються кожні два місяці. Коли я увійшов до зали, я побачив таку картину:

02. Зліва фото з Майдану. Справа телевізор, по якому крутили кадри зими 2014 року з Майдану Незалежності у Києві

Були видно, що матеріал підбирався дуже уважно. Це не перші ліпші відео-ролики, а саме ті кадри, які були зняті в вирішальні моменти.

Поруч я побачив роздруковану Конституцію України з зафарбованими частинами тексту, які по суті не існували для попередньої влади в Україні. Наприклад, у фразах «права та обов’язки громадян» часто залишалось видимим лише «обов’язки громадян».

03. Конституція очима попередньої бандитської влади.

Така глибина розуміння подій в Україні громадянами США для мене виявилась повною несподіванкою. Я просто стояв хвилин 5 і не міг збагнути, як це так, що вони на іншій частині землі розуміють все так, що багато кому в Україні дуже далеко до такого розуміння.

Були і інші подібні експонати, які я вже не став фотографувати. В їх числі світлини героїв «Небесної сотні».

В 2013 році тематика, як і очікувалось, була мирною. Ось так виглядав буклет:

04.

05.

А ось в 2014 вже звучать слова «майдан» і «війна».

24 жовтня почалась виставка «Long path to Freedom», що перекладається як «Довгий шлях до Свободи». Вище наведені світлини саме з неї.

Запрошення виглядало наступним чином:

06.

07.

А 9 листопада планується благодійний бенкет на підтримку Українського католицького університету. На ньому з промовами будуть виступати Анна Заячківська та Руслана, які активно приймали участь в подіях на Майдані на початку року.

08. Запрошення українською.

09. Запрошення англійською.

Ми ще поспілкувались з чоловіком, він розпитував про події в Україні. Хоча нічого принципово нового я розповісти йому не міг, хіба що деякі деталі — він і так дуже уважно стежив за подіями. Коли я розказував, що під час зимових протестів в центрі Києва майдан був самим безпечним місцем і було небезпечно виходити за його межі, то він розповідав, що один хлопець з Чикаго їздив на Майдан і таким чином, коли залишав Майдан, був схоплений «Беркутом» чи тітушками і сильно побитий. Йому поламали руку і ще щось пошкодили, вже не пам’ятаю деталей.

Я подякував чоловіку за таку підтримку України з боку української громади в Чикаго, запитав, де розташовані інші музеї і пішов далі.

Коли йшов від музею в музей, не міг збагнути, навіщо їм це все. Я й уявити собі не міг, що люди так переймаються подіями в іншій країні. Але виявилось, що далі все було ще більш несподіваним…

Український національний музей

Пройшовши близько 200 метрів, я натрапив на Український національний музей:

10.

На перший погляд здавалося, що цей невеличкий музей, подібних якому в Україні багато, для непрофесіоналів-істориків чи дослідників культури він ніби-то нічого особливого і не представляв. Єдине, що одразу приємно, що люди пам’ятають Україну, хоча і вже давно в ній не живуть, а дехто і не жив ніколи.

Але музей одразу вирізняло те, що в ньому все дуже добре доглянуто. Якщо людина працює в музею, то їй це цікаво, а не просто для отримання заробітної плати. Все якось зрозуміло і для людей написано. Наприклад, в музею є куточок, присвячений опису подій голодомору 1932-1933 років. І там майже дослівно сказано, що Росія таким чином намагалась знищити Україну. Немає ніякого типового нашим місцевим розмовам виляння про те, що голодомор був, а ніхто нікого знищувати не намагався і тому подібного. Також в музею є газети часів голодомору, про що в СРСР вряд чи можна було писати відкрито.

Жінка, яка мені розповідала про експонати музею, виконувала роль  екскурсовода. Але в даному випадку так казати було б недоречно. Вона, можна сказати, живе музеєм. Вона вже близько 20 років живе с США, раніше жила у Львові. До речі, я відразу помітив, що в неї дуже чиста українська мова.

Також є куточок, присвячений подіям на Майдані. Як тільки на Майдані почали гинути люди, в Америці мешканці одразу звернули увагу на події в Україні, їх ці смерті дуже вразили. Дуже багато представників газет почали звертатись до працівників музею, щоб отримати інтерв’ю. Таким чином на швидкоруч з’явився куточок, присвячений Майдану. Хоча він не виглядає таким, що зроблений аби як — світлини підібрані дуже вдало і акцентують увагу на ключових подіях.

Також в музею є кімната сенатора Дудича українського походження. Мені вдалося посидіти на його кріслі, яке сенаторам після закінчення їх терміну в сенаті дозволяють забрати з собою на згадку:

11.

Там також є фото, коли Віктор Ющенко відвідував музей зі своєю дружиною. Схоже, що в США досить позитивно ставляться як до Ющенка, також і до Петра Порошенко.

Далі в нас зав’язалася розмова про поточні події в Україні. Жінка розповіла мені, що недавно діаспора надіслала допомогу близько 300 000 $ в Україну, що є люди, які відкладають значну частину грошей з кожної зарплати на допомогу військовим в Україні. Вона також розповідала про одного хлопця, якому з 7 друзями дивом вдалося вижити в Іловайському котлі, а потім ці друзі в автівці підірвалися на міні і лише 2 вижили, причому отримали поранення і вже не в повній мірі адекватно сприймають реальність. При цьому вона ледве стримувала сльози.

Також я поцікавився, як вони передають гроші, оскільки знаю, що велика частина допомоги не доходить до солдатів. Виявилось, що вони і тут дуже ретельно підійшли: частину грошей передають Крилам Феніксу, частину безпосередньо пораненим бійцям на лікування, допомогають конкретним добровольчим батальйонам. В міністерство оборони ніхто гроші не перераховує.

Раніше молодь, яка вже народилась в США, не дуже цікавилась подіями в Україні. Але коли почались протести, насилля в Україні, то вони почали більш активно залучатися до подій, почали перекладати статті на англійську мову, багато публікацій є в Фейсбук-спільнотах. Ймовірно «Euromaidan in English» (архівна сторінка) (https://www.facebook.com/EnglishMaidan?fref=photo) є однією з них.

Також жінка мені розповідала, що вони відкривають школи в США, в яких вивчають українську мову. Якщо раніше це були лише приватні школи, то зараз і державні з’являються.

Від неї я також взнав останні події в Україні, оскільки не слідкував останні декілька днів у зв’язку з подорожжю.

В цілому склалося враження, що люди в США сприймають ситуацію так, як вона і повинна сприйматись без промивання мізків. Все ж таки в Україні цього «добра» теж вистачало. Людям в США абсолютно очевидно, що відбувається агресія Росії в Україні без жодної розумною причини на це.

Після того, як я вийшов з музею, я був мабуть навіть не вражений, а шокований. Ці люди, які живуть далеко-далеко від України і в них здавалося б немає ніяких причин перейматись подіями в нашій країні, роблять значно більше, ніж багато українців, що проживають в самій Україні, яких події війни можуть зачепити особисто.

З цими думками я вийшов з музею і попрямував по вулицях Українського села в напрямку центральної частини Чикаго.

Прогулянка Українським селом

Коли я йшов по Українському селу, я спостерігав багато видів, за якими було зрозуміло, що тут добре пам’ятають Україну.

(Світлини нижче містять геомітки, тому є можливість переглянути місця на карті)

12. Продуктовий магазин з українською продукцією. Це перше, що я побачив і зрозумів, що я вже в Українському селі. Перша думка: «Ого, нічого собі». Я там нічого не купував, тому що можу те ж саме купити в Україні. Коли я зайшов, зі мною привіталися українською.

13. Українська католицька церква Св.Володимира. Всередину зайти не вдалося, тому що там проходило вінчання американців українського походження. На стіні  біля церкви висить плакат з епізодом протистояння на Майдані

14. На будинку поряд висять американський і український прапори.

15. На будинку висять прапори ВО «Свобода», американський і український.

16. Ресторан «Старий Львів» з українським прапором у вікні.

17. Жовто-блакитне полотно на будівлі

18. Під розкладом роботи магазину висить жовто-блакитна табличка з написом, такст якого я забув. Щось не вдалось навіть сфотографувати так, щоб жовто-блакитні кольори було видно.

19. Жовто-блакитний прапор біля входу до будівлі.

20. Всередині будинку стіни пофарбовані в жовто-блакитні кольори.

21. Напис на стовпі «Ukrainian village» («Українське село»). Таких стовпів там дуже багато

Трішки про Росію

Цей підрозділ я вирішив написати, оскільки мені випала нагода поспілкуватися з сибірячкою. Коли я повертався з Чикаго, я в літаку сидів поруч з росіянкою, яка живе в Сибіру. Це допоможе трішечки краще зрозуміти, що відбувається в Росії. Але написане мною ні в якому разі не слід спиймати як спробу хоч частково виправдати кровопролиття Росією в Україні.

В США жінка їздила до доньки, яка там мешкає вже декілька років.
Жінка почула, що ми з моїм попутником розмовляємо російською і сказала, що теж нею говорить. Я почав розмову досить обережно і мені було досить цікаво поспілкуватись з цією жінкою. Хоч вона і росіянка, але летить з США, які “винуваті у всіх бідах Росії” (до речі, коли я про це розказав одному американському студенту, він не знав що на таке відповісти. Він замислився, а потім відповів, що мабуть жодного разу в житті ні з ким не розмовляв про Росію).

Вона в США була протягом декількох місяців. Розповідала, що спочатку у всьому бачила негатив, донька її постійно заспокоювала. Наприклад, якщо щось не працювало, то жінка намагалось то сильніше натиснути, то стукнути… ну як у “совковських” виробах. А якщо не виходило, то відповідь одна: «тупі американці». Донька їй періодично пояснювала, що якщо щось не працює, то треба шукати перемикач чи читати інструкцію, запитати в когось, а не стукати і псувати прилад.
Протягом першого місяця перебування в США пелена російської пропаганди діяла, але поступово її дія зменшувалась. Вже десь через місяць у жінки ця пелена майже зникла і вона почала дивуватись, як люди спокійно живуть, як гарно ставляться до дітей, як відпочивають і працюють та на інші повсякденні речі. Мені здається, що місяць — це дуже хороший результат після вбивання в голову російської альтернативної реальності пропагандою

Я вирішив розпитати дещо про події в Росії. Виявляється, навіть більшість росіян диву давались, коли Путін «видав», що російськи десантники заблукали в Україні. Населення Росії чітко розуміло, що їх мають за дурнів. Але проблема в тому, що мабуть пересічні мешканці в Росії почувають себе гірше, ніж будь-які її сусіди, до яких Росії лізе зі зброєю. І майже всі чоловіки в Сибіру безпробудно пиячать, тому що не мають жодної надії на покращення. Сусідка в літаку навіть розповіла історію, що коли вони з донькою та її сім’єю зайшли в якійсь ресторан, то їй стало дуже приємно там знаходитись і вона не одразу зрозуміла, чому. А потім виявилось, що там було багато просто здорових чоловіків і вона зрозуміла, що в Росії вона такої картини ніколи не спостерігала. Тому що в Росії всі безпробудно пиячать.

Ще я запитував, чи є правдою, що деякі терористи-добровольці йдуть воювати, щоб банально виплачувати кредити. І це дійсно виявилось правдою. Але ситуація на багато цікавіше. В роки, коли Медведєв був президентом, почала розвиватись економіка, появились нові робочі місця, заробітна плата підвищувалась і в цілому життя ставало все краще і краще. Як на мене, з наявністю такої кількості нафти для добробуту людей потрібно лише було перестати “закручувати гайки”. Отже, молоді люди, побачивши такий зріст, почали розраховувати на краще майбутнє, створювати сім’ї, брати кредити на квартири, що вони вважали досить надійним, якщо припускати подальше зростання добробуту в тому ж дусі….. Але потім президентом знову став Путін, почав знову “закручувати гайки”, руйнувати економіку. Не чіпають лише найдрібніші підприємства на кшталт таксі, дрібних ресторанчиків чи чогось подібного. І в результаті цього сталося так, що багато молодих сімей жили в квартирах, за які ще не виплатили кредити і втратили роботу. Фактично такі люди впали у відчай, тому що дуже велика загроза, що їх сім’ї опиняться на вулиці. І от саме в такому стані вони і приймали рішення йти найманцями в російську терористичну армію, щоб воювати проти України.

Також стає більш зрозумілим позування молодих російських солдатів на фоні «Градів», танків та іншої військової техніки після того, як вони стріляли в сторону України чи воювали на території України. Це люди, які взагалі нічого в своєму житті не бачили і просто існували у всіма забутих оселях. А тут їх раптом допускають до коштовної військової техніки і роблять героями — ось і причина хизування. Про те, що вони хизуються тим, що ламають інші життя, в них вряд чи виникають думки, в них ймовірно взагалі будь-які думки виникають рідко. Російська влада налагодила потік виробництва зомбі.

Про таких людей як Нємцов, Ходорковський, Навальний в Росії майже не знають — їх просто видалили зі всіх ефірів. Людям показують Жириновського — ось таке багатьом подобається.
На минулих виборах реальна підтримка була у Прохорова, але очевидно, що про чесні вибори і мови не могло бути.
Реальній рівень підтримки Путіна визначити практично не реально, оскільки люди побоюються казати щось проти нього, частіше просто взагалі відмовляються відповідати на питання соціологів.
В цілому у суспільстві царює атмосфера апатії і відсутності надії на те, що ситуація в країні може покращитись.

Також коли я в загальних рисах розповів, чим займався Бандера, що він воював за вільну України, то жінка все ж таки вирішила акуратно завершити тему фразою, що всі історію розповідають по своєму. Мабуть, все ж таки за декілька місяців видалити весь пропагандистський бруд з голови не можливо.

Складно уявити, як вона повернеться в Сибір після США. Ще і поряд з “бандерівцем” летіла поруч. Її там точно визнають ворогом народу. Це, звичайно жарт, але думаю, вже скоро може перестати ним бути.

Завершення

Повертаючись до подій в Чикаго, можу сказати, що я не просто був сильно здивований. А я взагалі не уявляв, що таке можливо. Я ще до кінця не можу усвідомити, як таке можливо, що люди, яким за великим рахунком, можна взагалі не перейматись подіями в Україні, намагаються допомагати різними способами. І, очевидно, що Україна не сам на сам зі своїми проблемами. Хоча від дій мешканців нашої держави позитивне вирішення складної ситуації залежить в найбільшій мірі.

Share
This entry was posted in В дороге. Bookmark the permalink.

7 Responses to Українська діаспора в Чикаго і війна

  1. Vh says:

    Круто описано! Ріспект!

    • sergtk says:

      дякую! Намагався передати свої враження. Для мене побачене було повною несподіванністю.

  2. Dmytro says:

    Доброго дня!
    Описано все дуже гарно і цікаво. Захотілось туди поїхати.
    Але цікавить як там із пошуком роботи для українців які щойно приїхали і не мають ніяких там знайомих???

    • sergtk says:

      Дякую.

      Я роботою конкретно при подорожі в Чікаго не цікавився. Але оскільки діаспора велика, то якось шукають. Думаю, в інтернеті має бути інфо.
      А стосовно моїх знайомих, які переїхали з України, то більшість — це ИТ-спеціалісти і вони переїжджають по запрошенню з компанії. Тобто спочатку робота, а потім переїзд. А як у видадку «спочатку переїзд, а потім робота», не знаю.

  3. sergtk says:

    «Українську околицю в Чикаго визнали найпривабливішим районом у США» http://vidia.org/2016/51573

  4. Тіна says:

    Дякую, Сергію! цікаво і детально написано. Ніби побувала на тій території фізично — і перехопила трішки того вільного українського американського «кисню», якого так бракує нам сьогодні в Києві і в Україні загалом. Молодець, що не полінувався і виписав свої враження!

    • sergtk says:

      Дякую, Тіна! Радий, що тобі сподобалось — намагався передати той настрій. Сам не сподівався таке побачити

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *